Новий кіно-маніяк у команді Open.ua і його огляд фантасмагорії за романом Бориса Віана.

Кіно Мішеля Гондрі ніби майстроване в творчому дитячому гуртку. Його інфантильний стиль підкорює, як будь-який DIY подарунок, і при цьому наділений зовсім недитячою осмисленістю.

Ще до перегляду стрічки «Піна днів» годі було й сумніватись у творчій відповідності Бориса Віана та Мішеля Гондрі. Письменник-бунтар першої половини двадцятого століття та сучасний режисер-самодур – обоє французи із самобутнім, ні на що не схожим підходом до власної професії і загалом до життя. Кращого за Гондрі («Вічне сяйво чистого розуму», «Перемотка», «Наука сну») кандидата на фільмування іскрометної «Піни днів» якщо і можна знайти, то не варто.

Кіно Мішеля Гондрі ніби майстроване в творчому дитячому гуртку – ліпка пластиліну, фломастерні розмальовки, вирізання з картону, клеєння аплікацій, тощо – неотесаний і нестримний дитячий імаджинаріум. Його інфантильний стиль підкорює, як будь-який DIY подарунок, і при цьому наділений зовсім недитячою осмисленістю. Іграшкові забавки на екрані проростають контекстами і перетворюються на сувеніри-брелоки, які ти приречений вертіти в голові ще довгий час. Брелоки на ключах від потаємних комірок світогляду.

Основний інгредієнт – не сюжетний кістяк, а магія деталей. Образи, що зустрінуться тобі по дорозі – поетичні рядки.

Ареал стрічки кишить чудернацькими механізмами і персонажами, що взаємодіють між собою на фоні зовсім звичних і буденних нам – хоч і ретро – пейзажів. Фішка в тому, що саме ці реальні пейзажі виявляються декораціями і спецефектами, а не навпаки. Режисер досягає неабиякої майстерності у своєму фірмовому стилі.

Головний герой, заможний і життєдайний Колен (Ромен Дюріс) – винахідник у винайденому світі. Відсутність пасії – єдина його нестача, яка, проте, швидко заповнюється не менш життєдайною Хлоєю (Одрі Тоту). Вони щасливі разом, але в якийсь момент виявляється, що їхній світ заселяють не лише дивакуваті атракціони, але і досить специфічні хвороби – як то лілея, що проростає у грудях Хлої.

Життєрадісна атмосфера поступово занепадає, аж доки остаточно не перетворюється на чорно-білу руїну. Колен зі шкіри лізе, аби врятувати  кохану. Негараздами обростають не лише головні герої, але і їхнє найближче оточення. Виявляється, що на благополуччі Колена трималась гармонія усього фрикативного світу. Трагічної участі не уникають ні вишукані дотепи, ні обдароване мишеня-служка, ні всемогутній Жан-Соль Партр, ні візуальна подача. Барвистий світ поступово відмирає, загиблих поїдають машини для миття і полірування підлоги.

Подібне кіно неможливо заспойлити, адже основний інгредієнт – далеко не сюжетний кістяк, але магія деталей. Якщо ти не дерев’яний, то обов’язково отримаєш задоволення, крокуючи разом з героями навіть найбанальнішим сюжетним маршрутом. Образи, що зустрінуться тобі по дорозі – поетичні рядки.

алкопіаніно
риба з-під крану
вікна що заростають пліснявою
лілеї в легенях
ковзанярі-хрестоносці
житло яке зсихається марніє від злиднів
хмаринка на крані
сонячні струни
їжа що тремтить від погляду
око у скельці
город у шухляді
виразки в стінах
і членистоногі бетеери

Час від часу до ретро-реалій вторгаються новітні образи: хмарочоси, висотні крани, марки сучасних автомобілів. Спочатку це схоже на брак, але згодом розумієш, що такі появи — аж ніяк не халатна випадковість. Скоріше, зухвалий флірт з глядачем – щось подібне ти робиш, коли «ненароком» зачіпаєш симпатичну тобі людину з надією ближче познайомитись.

Оцінка: 9/10

Текст створено завдяки Школі кінокритиків, що благополучно відбулася в рамках четвертого Одеського Міжнародного Кінофестивалю 2013 року, і учасником якої автору поталанило бути.