Катя Бабкіна, українська письменниця, редактор журналу Esquire, автор проекту «Вірші вночі», розповіла нам про особисте, улюблені книжки, фільми та творчість під час війни.

Писати — це все, що я вмію, і це мені шалено подобається.

Я — людина, громадянин, письменник. У нас у всіх дуже багато ідентичностей, але я намагаюся не встромляти собі в тім'ячко кіл однієї лише характеристики. Наприклад, я можу бути трошки морква.

Бути українською письменницею круто і дуже пізнавально. Писати — це все, що я вмію, і це мені шалено подобається.

Так історично склалося — з цього боку книжки говорять, а з того — слухають. Очевидно, що сенс літератури це в тому числі і її формуюча функція, щось, що змушує людину думати.

Не просто в матеріальному плані бути українською письменницею, але і не так страшно, як про це всі говорять. Чи можна заробити на життя з літератури? Можна, але на яке — під словом “життя” ми ж часто розуміємо дуже різні речі.

У нас відсутня цивілізована інституційна співпраця у сфері книговидання та розповсюдження. Ми не знаємо, як продавати книги, як продавати людям читання загалом, як продавати автора як персонажа. Окремі видавництва тільки починають цим займатися, і це дуже круто, але це тільки перша сходинка.

Кожна людина має щось робити. Інакше вона не може почуватися щасливою.

Я не знаю, скільки часу має пройти, перш ніж в нас з’являться свої модні і продавані герої від літератури — письменники-персонажі.

Я пишу заради задоволення — це найчесніша відповідь. Це мій спосіб взаємодії зі світом. Прошита базова опція — як їсти, наприклад.

Кожна людина має щось робити. Інакше вона не може почуватися щасливою.

Я працюю у журналі Esquire — це в якомусь сенсі робота мрії.  В першу чергу я туди пишу, а також — знаходжу героїв, місця, домовляюсь про інтерв’ю, залучаю фрілансерів та вичавлюю з них тексти, іноді врешті редагую. Чомусь посада називається «редактор».

Хороший текст — це інформація плюс метафорика, ритміка, формулювання речень, цвяшечки, на яких тримаються різні дверцята і дірочки, у яких лежать горішки, які читач має знайти і з’їсти; це мова, темп тексту, паузи, видихи і вдихи.

З одного боку дуже приємно, коли в тебе беруть автографи, просять сфотографуватися на вулиці і так далі. З іншого боку — це позбавляє тебе частини приватності, відчуття безпеки та здорового усамітнення.

Не можу сказати, що вечорами я сиджу і думаю: «Чорт, я письменниця і це так соціально важливо». Я так не роблю. Ніхто, хто дружить з головою, так не робить. Я легковажна і проста людина.

Будь-які мрії та ідеали — це певна коробочка, в яку ти намагаєшся напхати дійсність та себе самого. Важливо, щоби те, що не влазить, не робило нас нещасними.

Моя перша мова — російська. Говорити українською — це моє свідоме рішення.

Я з абсолютно радянської сім’ї. Я дійсно вірила в те, що “Москва — столица нашей родины” та часто засинала під розповіді  «про пограничника Карацупу и его собаку». Так виховали.

Я багато зараз пишу. Жити мені зараз страшно, а писати нормально.

Все своє дитинство я знаходилась у контрверсії з середовищем через те, що я була російськомовною, нехрещеною, не вірила в Бога та не ходила до церкви, слабо розуміла важливість Степана Бандери і все це відбувалося в місті Івано-Франківську.

Мені страшенно подобалося заглядати через двері до церкви та дивитися, що там відбувається. Кожної суботи мене водили в музей атеїзму — це було також в церкві, і там було круто.

З п’ятого класу я вчилася в гімназії, вона була схожа на пекло. Там дітей пресували за найкращими зразками радянської педагогіки, просто все це вдягали в релігійні та українські національні шати. Треба було ходити на  на молебені, навіть якщо ти не віриш у Бога, а кожен ранок починався з молитви.

Ніхто не мав там права на «інакшість», там нікому нічого не пояснювали — просто змушували, і мені вже тоді здавалося, що 10 років — це не той вік, коли варто свідомо робити вибір щодо релігійності, мови та інших важливих ідентичностей. Тому в часи навчання доводилося захищати визнання того,  що моя сім’я розмовляє вдома російською мовою і що моя мова має таке ж право на існування, як і українська. У мене навіть була виписана стаття з Конституції, яка підтверджувала мої слова та дозволяла мені дзвонити мамі з телефону-автомату в коридорі школи та говорити з нею російською мовою — і щоби ніхто потім не видихав в спину «кляті москалі». Звісно, коли я виросла, я втекла в звичайну хуліганську школу. Там виявилося, що я володію українською краще за всю гімназію разом взяту.

Є люди, яких блокує війна і знерухомлюють теперішні події. Знаєте, як кажуть водії — є люди-гальма і люди-газ. Одні в складній ситуації тиснуть гальма, інші — газ. Мабуть я — ті другі люди. Я багато зараз пишу. Жити мені зараз страшно, а писати нормально.

Все, що нам залишається — жити з цим i вчитися перетворювати стрес на конструктив, думати про краще.

Я, звичайно, вірю в гуманітарний бекграунд, але Піраміда Маслоу все ще існує і її ніхто не скасовував. З огляду на теперішні події ми ще довго не зможемо закрити свої потреби базових рівнів, і я не знаю, кому і на скільки вистачить розуміння, чому так і навіщо взагалі це все відбувається.

Як я справляюся зі стресом? Багато їм, багато працюю, все ще багато подорожую, міцно тримаюся людей, яких я люблю і речей, в які я вірю, та розумію, що все, що зараз відбувається — важливо та потрібно нашій країні.

Перше, що я прочитала сама — оповідання Оскара Уайльда «Егоїстичний велетень».

У мене є багато людей, яким я вдячна — я кажу такі «дякую» особисто.

Є речі, які дані кожній людині від народження — кількість ніг, рук, темперамент і так далі. Але в загалом в житті за все відповідальний тільки ти сам. І саме ти можеш все змінити.

Зараз ми всі здобули собі нездоровий багаж досвіду життя поряд із смертю. Зокрема, це трошки знецінює людське життя. Пам’ятаю, який був жах, сльози і все на світі, коли застрелили Нігояна, і через два місяці люди вже ховали десятки хлопців на Майдані, це сприймалося трошки спокійніше. А тепер я нормально їм, живу, подорожую, розважаюся, поряд з тим, що в нашій країні вбивають людей майже кожного дня.

Все, що нам залишається — жити з цим і вчитися перетворювати стрес на конструктив, думати про краще.

Слухаю дуже різну музику під настрій. Це може бути Mgzavrebi, «Обе две», Емінема, «Бумбокс», Біллі Холідей, The Beatles, Еллу Фіцджеральд, пісні з радянських мультиків, Майю Кристалінську, Daft Punk, Фейст, Лізу Екдаль чи “Океан Ельзи”. Мабуть, я не перебірлива.

Я не відчула катарсису на ювілейному концерті «Океану Ельзи» в Києві. Так, я чула свої улюблені пісні, бачила кльову атмосферу, але мене чомусь, не накрило позитивом.

Слухати музику для мене — це окреме заняття. Я не можу її влючати фоном, не можу працювати, коли у когось грає музика. Я заледве навчилася під музику водити, в інших випадках вона мені заважає.

Дуже подобається слухати музику з вінілів. Люблю цей глибокий оксамитовий звук. Я не меломан та не знавець музики, але в мене є багато платівок, які я купую на різних барахолках по всьому світу.

Я не відчула катарсису на ювілейному концерті «Океану Ельзи» в Києві. Так, я чула свої улюблені пісні, бачила кльову атмосферу, але мене чомусь, не накрило позитивом, котрим вибухнули тисячі людей в соцмережах одразу після події. Це було добре — так. Але душа помірно розквітла, ніяких сліз радості і метеликів в животі. Порівнювала свої враження з чужими і було таке дебільне враження, ніби я недоотримала якоїсь радості, ніби десь за рогом роздавали безкоштовно шості айфони, а я підійшла, але не взяла.

Мені дуже подобається фільм “Арізонська мрія”. Кожного разу він мені подобається по-різному. Тому коли мене питають, який мій улюблений фільм — я кажу про цей.

Люблю дуже якісне, але зрозуміле і касове кіно — “Залягти на дно в Брюгге”, “Сім психопатів”, “Безславні виродки”, “Леон”. Часто можу не розуміти арт-хауса і не дуже переживаю з цього приводу.

Обожнюю фільми про вампірів, тому раджу подивитися останній фільм Джармуша “Виживуть тільки коханці”.

Разів триста читала книжку “Три мушкетери” та двісті “Віднесені вітром”. І що?

У дитинстві я дуже любила Ганса Крістіана Андерсена, Джеральда Дарелла і Оскара Уайльда.

Дуже подобається оповідання Борхеса “Дім Астеріона”. Це три сторінки тексту. Там все так просто і раптом таке щастя в кінці, від того що круто написано. Добре, що є такі тексти.  

Мене свого часу дуже вразив Мілорад Павич. Люблю Володимира Набокова. Рея Лоригу. Лорку. Фаулза. Хоссейні. Палланіка. Еріка-Емануеля Шмідта.

Читала майже все, що написав Сергій Жадан, і майже все мені сподобалось. Читала все, що написав Тарас Прохасько, і абсолютно все сподобалось. З майже неперекладеного раджу швецького письменника Юнаса Хассена Хемірі.

Разів триста читала книжку “Три мушкетери” та двісті “Віднесені вітром”. І що?

Мені, наприклад, подобається книга Анни Райс “Інтерв’ю з вампіром”, хоча навряд чи це можна назвати серйозною літературою. Це чудова книжка про любовь і самотність — але після неї авторка мала померти від передозу, а вона наплодила сім тисяч неякісних сіквелів і пріквелів, навіщо?

Раджу прочитати книгу Нормана Дейвіса “Історія Європи”.

Страшенно люблю нудних письменників — Салмана Рушді та Орхана Памука. Мені вони, власне, не здаються нудними.

Хочу й надалі подорожувати, проте знаходити в собі сили не поїхати з України назавжди.

Люблю Нью-Йорк. В мене не було з ним «вхідних» складнощів, буферного періоду, навіть джет легу. Таке враження, що я там все життя прожила.

Мені подобаються маленькі приморські італійські та французькі міста, а також селища біля всіх цих неземних озер в Альпійсько-адріатичному регіоні.

Дуже сподобалися Бангкок та Стамбул. Люблю Берлін, жила там. Мені добре в Парижі і в Стокгольмі, але в першому дорого, а в другому — холодно. Не раджу їхати до Касабланки. Дуже кльова узбережна Швеція і французька частина Швейцарії, Каталонія, закинуті береги Мароко подалі від Гібралтару.

Дуже хочу мати більше часу на те, щоб читати та писати книжки.

Хочу й надалі подорожувати, проте знаходити в собі сили не поїхати з України назавжди.

Катерина Гриценко
Фото: Дмитро Куницький